7.23 Благання Адама і Хавви про прощення
Це благання нашого праотця Адама і праматері Хавви (мир їм обом). Воно згадується в Корані, в сурі «Огорожі». Це благання пронизане щирим каяттям, богобоязливістю, упованням на Всевишнього.
З кого ж, як не з них, перших людей, з яких почався рід людський і які звернулися до свого Творця з таким благанням, брати нам приклад?
Історія першого пророка Аллага Адама (мир йому) і його дружини Хавви добре відома. Живучи в райських садах і доти не знаючи горя і труднощів, вони, піддавшись спокусі, одного разу не послухалися свого Господа, після чого Всевишній поселив їх на землі, де для них почалося зовсім інше життя. То було вже земне життя, те життя, яке проживає кожен із нас у цьому світі і яке неодмінно закінчується смертю.
З цим благанням Адам і Хавва звернулися до Господа саме після того, як вчинили цей проступок.
«Господи наш!» — заблагали вони. Творець наш, що вже обдарував нас незліченною безліччю найрізноманітніших милостей, оточив нас Своєю турботою, наділив нас так щедро всім, чого ми потребували, Всемогутній Творець, волі Якого ніхто не здатний протистояти, Який розпоряджається всім і підтримує існування всього створеного Ним!
«Ми були несправедливі самі до себе!» — зізналися вони. Ми вчинили несправедливо щодо самих себе, і те, що ми зробили, ми зробили на шкоду собі ж.
Господь світів не потребує нікого і нічого. І наші добрі вчинки не приносять Йому користі, а лихі — не завдають шкоди. Він не потребує нашої покори, і на Нього ніяк не впливають наші гріхи. Роблячи добрі справи, ми приносимо користь самим собі, і чинячи гріхи, ми завдаємо шкоди самим собі. Це проста, але важлива істина, про яку ніхто з нас не повинен забувати.
«Якщо Ти не простиш нас і не змилуєшся над нами, ми неодмінно зазнаємо втрат!» Ми зробили те, що зробили, і каємося перед Тобою, і тепер доля наша залежить винятково від Тебе. Ми визнали свій проступок і віддалися на волю Твою. І якщо Ти не побажаєш обдарувати нас прощенням і милістю, то нас чекає вірна загибель. У такому разі ми залишимося ні з чим, зазнаємо страшних втрат, і ніхто і ніщо нас уже не врятує. Адже для того, на кого Аллаг розгнівався і кому Він не дарує прощення, немає і не може бути порятунку й успіху, і дорога до Раю для нього закрита.
Це благання особливе ще й у тому сенсі, що воно являє собою не пряме прохання в Аллага прощення, а прохання-натяк, що відображає ще вищий ступінь вихованості, ніж звичайне благання-прохання.
Усе це благання від початку до кінця є виявом смирення перед Всевишнім. Адам і Хавва, насамперед, звертаючись до Всевишнього, згадали про Його Господство, потім згадали про своє становище, тобто визнали свій проступок, шукаючи таким чином наближення до Нього. І вони продемонстрували свою потребу в Ньому, свою залежність від Його волі, свою нездатність обходитися без Нього, згадавши й про те, яким буде їхнє становище, якщо Всевишній Аллаг не простить їх. Намагаючись здобути вдоволення Всевишнього таким чином, раб Аллага збільшує свої шанси на прощення.
Це благання — один із найкращих прикладів того, як належить просити прощення в Господа. Вчинивши гріх, як незначний, так і тяжкий, будь-який віруючий має, по-перше, припинити чинити цей гріх, по-друге, щиро розкаятися у своєму вчинку, тобто пожалкувати про скоєне, і, по-третє, рішуче вирішити ніколи не повертатися до цього гріха надалі.
Це дуа нагадує нам про те, наскільки важливо просити у Всевишнього милості і прощення, а також про те, що будь-якому, хто згрішив, важливо поспішати з каяттям і в жодному разі не відкладати його на потім. Також це благання вчить нас того, що не слід зневажливо ставитися до малих гріхів. Жоден із вчинених нами гріхів ми не повинні вважати незначним, адже перед Аллагом він може виявитися дуже серйозним проступком. А тому прощення треба просити за будь-який гріх, зокрема й за ті, про які ми вже не пам’ятаємо, і за ті, вчинення яких ми самі не помічаємо.